Паскаль Ґілен: «Ми мусимо навчитися жити обіч радикально Іншого»

 
  Вже у травні цього року виходить друком збірник текстів Паскаля Ґілена та Тайса Ляйстера.    Зображення: з особистої сторінки Паскаля Ґілена у фейсбуці

Вже у травні цього року виходить друком збірник текстів Паскаля Ґілена та Тайса Ляйстера.

Зображення: з особистої сторінки Паскаля Ґілена у фейсбуці

 

Презентація книги «Культура у підмурках громадянського суспільства» відбудеться за участі провідного соціолога культури Паскаля Ґілена (Бельгія) у рамках цьогорічного Книжкового Арсеналу у Києві 3 червня о 18:00 (зал УВК).

Напередодні презентації редакція нашого видавництва поговорила з Паскалем Ґіленом.

IST: Одного разу ви зауважили, що ініціативним проектам у сфері культури набагато складніше пропонувати продукт для невеликих спільнот (винятків), аніж для масової аудиторії. Що більшість з них працює радше всупереч існуючим умовам, аніж завдяки. З часом такий стан речей може загрожувати виснаженням та розчаруванням всередині проекту. Які перспективи мають подібні культурні ініціативи, і чи існує шлях до їхного стабільного існування?

ПҐ: У ході досліджень, проведених нашим Бюро з вивчення культурних спільнот при Антверпенському університеті, ми виявили щонайменше три причини вигорання і виснаження на мікро- чи індивідуальному рівні, мезо- чи організаційному рівні, а також макро- чи суспільному рівні. Перша причина пов’язана з пост-фордівськими умовами праці — запрошення під конкретні проекти, тимчасовими контрактами чи фрілансерством. Друга: гіперконкуренція призводить до ізоляції та зменшення кількості інновацій. Інновацій стає менше, бо на серйозні дослідження не лишається часу, а творчі люди перестають ділитися ідеями, адже їх можуть «украсти» конкуренти. Третя: у глобальній ринковій ситуації й за високої конкуренції спостерігаємо феномен «конкурентного ізоморфізму».

 

Перебуваючи у стані агресивної конкуренції, творчі професіонали, як і науковці, намагаються вирізнитися на тлі колег і творити (чи завойовувати) ніші для себе, проте вони це роблять, дивлячись одне на одного.

 

Унаслідок цього вони насправді дедалі більше «дзеркалять» один одного. Цей феномен веде до культурної уподібнення, гомогенізації. Знов-таки, на мою думку, такі культурні ініціативи можуть заціліти і стабільно існувати, якщо «колективізують» свою роботу. По-перше, на певний час потрібно виключити конкуренцію — це потрібно для досліджень і розвитку, а також для постання систем солідарності, де можна обмінюватися ресурсами і творчими ідеями. Це необхідно також, аби виробити структури, засновані на горизонтальних зв’язках між рівними, що уможливлюють вільну критику і навіть постання альтернативних економік і ринків, де споживча вартість важливіша за обмінну чи прибутки. Це, знов-таки, неможливо без практик усуспільнення, спільних громадських ресурсів і представників громади (але не фрілансерів), які дають вільний доступ до виготовлених ними продуктів. Виробляючи автономні правила такого доступу, ми здатні організувати більш стабільні нішеві ринки й забезпечити серйозні інновації.

IST: До того ж на практиці конкуренція добра лише тоді, коли у ній бере участь обмежена кількість осіб.

Справа у тому, що конкуренція в цілому підриває довіру, а довіра між творчими діячами необхідна для критичних досліджень і розвитку, заснованих на горизонтальних зв’язках між рівними. Для творчого розвитку й інновацій потрібні час і простір поза ринком і конкуренцією. Більшість наукових і творчих інновацій відбуваються поза ринковою ситуацією. Погляньте на свій смартфон, а також фейсбук, твіттер та інші прояви цифрової революції, з інтернетом включно. Вони всі постали в університетах, де державні (і армійські) кошти давали дослідникам час і простір для творчості. Якщо ми «комерціалізуємо» цей часопростір і впроваджуємо до нього ринкові умови, то постає парадоксальний результат: ринок «пожирає сам себе». Суть у тому, що аби ринок зацілів, мусять існувати і сфери поза ним. Ринок може лише комерціоналізувати продукти, уже розроблені деінде. Отже, він перестає бути продуктивним у той момент, коли організовує усе (університети, лікарні, соціальне і приватне життя, політику) за своїми принципами. Починаючи з того моменту, ринок рубає гілку, на якій сидить.

IST: За умов, коли освіта стає ринковим простором, все більше викладачів працюють в університетах за короткостроковими контрактами, читають окремі курси й не розглядають розвиток навчального закладу у подальшій перспективі. На вашу думку, як університет може все-таки вистояти і не розгубити сил?

ПҐ: Дозвольте для початку описати, які результати ці короткострокові контракти мають для інституцій штибу університетів. По-перше, короткострокові контракти підвищують конкуренцію між потенційними професорами. Отже, у вас ніколи немає певності, чи вам продовжать контракт, чи вам знову доведеться змагатися з іншими потенційними кандидатами. Унаслідок цього контрактники з коротким терміном роботи — «слабкі політичні тварини». Скажімо, вони не зважаться вступати до профспілок, аби відстоювати свої робітничі і соціальні права, а тільки критикуватимуть у загальних термінах закони й організаційні принципи університетів. Результат: в університетах цементується статус кво. Щонайменше можна сказати, що якщо в університетах і відбудуться зміни, то їхнім рушієм і натхненником буде не інтелектуальний продукт; за змінами стоятимуть не ті, хто створює інтелектуальний продукт — професори. Рушієм змін стане виключно менеджмент. Отже, зміни стосуватимуться тільки форми і зовнішнього вигляду організації. А по-друге, короткострокове працевлаштування професорів  передбачає, що вони мають займатися виключно викладанням, а не дослідженнями. Дослідженнями, вважається, хай займаються на дозвіллі. Унаслідок цього університети перестають генерувати інтелектуальний продукт, а освіта, заснована на дослідженнях, випаровується. По-третє, університети втрачають здатність автономно визначати, що має наукове значення, а що — ні, адже дедалі сильніше залежать від доручень «третіх сторін» (ринку чи уряду), які й визначають програму досліджень. Отже, на ваше питання немає простої відповіді.

IST: Чи є шляхи виходу з цього становища?

ПҐ: Гадаю, шлях до розв’язку проблеми пролягає через автономію університетів. Важливо лишатися незалежними від політики й (неоліберальної) ринкової системи, яку нині насаджують уряди, навіть ті, що дотримуються нео-націоналістичного курсу. Отже, університетам важливо виробити спосіб займатися самоуправлінням і самоорганізацією. Існують приклади сучасних університетів, що самоорганізувалися в кооперативи чи взагалі здійснюють самоуправління на так званих «громадських засадах». Це — спосіб організації на громадському підґрунті у сірій зоні між ринком і державою.

 


Університети можуть відновити центральний статус інтелектуального продукту, знову поставивши в центрі студентів і професорів, і не забувати про своє головне завдання — «досліджувати і навчати заради гуманістичного прогресу».


 

Аби постала така незалежна структура, важливо здобути широку соціальну підтримку тих, хто потребує ваших досліджень. Суспільство і спільноти мусять бачити і навіть «відчувати» важливість досліджень, якими займається університет. Отже, потрібно організовувати університети, які розроблятимуть дослідницьку і навчальну програми спільно з соціальними партнерами і громадянами, які не належать ані до держчиновників, ані до комерційних організацій. Університет, який має широку публічну підтримку, що також легітимізує його вимоги щодо довготермінових інвестицій і довготермінових контрактів для професорів, може зайняти значно сильнішу позицію у переговорах із урядом і приватними партнерами. Отже, я, безперечно, гадаю, що ми мусимо повернутися до системи довготривалих контрактів для наукового колективу. У такому разі науковий колектив і студенти можуть стати «власниками» закладу. Тільки такі спільні форми власності гарантуватимуть стабільний науковий прогрес во ім’я людства, а не во ім’я політичних ідеологій чи прибутків.

IST: У новій вашій збірці «Культура у підмурках європейської спільноти» (IST Publishing, 2018) ви пишете, що культура демонструє єдність суспільства через внутрішню напругу і конфлікти. Яка для вас цінність цих взаємовиключних поглядів?

ПҐ: Диссенсус, а не консенсус є підвалинами суспільства і соціальної єдності. Я маю на увазі, що ми всі мусимо співіснувати з іншими, навіть цілковито відмінними від наших світоглядами. Ми мусимо навчитися жити обіч радикально Іншого. А це можливо лише в тому разі, якщо ми приймемо напругу і конфлікти як частину нашої культури й виробимо культуру, яка знову і знову означуватиме й надаватиме смислу іншим, іншим підходам, іншим цінностям у суспільстві. «Надання смислу» не передбачає інтеграції чи асиміляції, а передбачає створення для інших місця обіч твого. Отже, парадокс полягає в тому, що спалахи насильства, які повністю дестабілізують суспільство, стаються саме тоді, коли люди не вчаться співіснувати із диссенсусом і несумісними світоглядами, а намагаються їх придушити, зігнорувати чи навіть знищити. Отже, конфлікт — не синонім до насильста. Конфлікт — один зі способів пояснити відмінності.

IST: Як ця внутрішня напруга, конфлікт і дискусія впливає на креативний клас?

ПҐ: Боюся, креативний клас (як і креативна індустрія, креативні райони і міста) — це зворотній бік спалахів насильства. Сегрегація цього класу в окремішні креативні дільниці в містах обмежує контакт із Іншим, а отже, креативний клас замикається в собі, в ідентичності «однаковості» — годі поглянути на типаж гіпстерів. На мою думку, гіпстерська течія — показовий приклад уникання напруги, конфліктів і дискусій через самоорганізацію в ексклюзивні спільноти «однодумців». Креативний клас — це продукт глобального ринку, що сприяє культурній гомогенізації, хоча міг би відігравати геть іншу роль. Він міг би виробляти нові знаки, значення (чи культуру) для Інших і іншості, надавати їй чи їм ім’я, визнавати їх і відмінності в цілому.

IST: Як розширення креативної сфери пов’язане зі зростанням чи зниженням рівня насильства?

ПҐ: Насильство може знизитися у тому суспільстві, де творча сфера справді творча, тобто весь час виробляє нові знаки і значення, визнає відмінності, підтримує низові рухи і допомагає меншинам означувати себе чи надавати своєму існуванню смисл. Йдеться про те, що так зване бездумне насильство у суспільстві (бунти, але також самогубства — себе убивають тоді, коли вже не можуть надати своєму життю смислу) породжене не лише соціальною й економічною нерівністю. Безперечно, це — важливі передумови для насильства. Всі наукові дані свідчать, що щойно у суспільстві зростає розрив між багатими і бідними, зростає і рівень злочинів і насильства. Не буду у це заглиблюватися, але у таких аналізах часто нехтують культурою. Культура — соціальний механізм означення, надання смислу собі і суспільству, у якому живеш. Вона відіграє ключову роль у обмеженні спалахів насильства. Знов-таки, виробляти чимбільше інструментів для означення чимбільшої кількості різних людей, маргіналізованих спільнот абощо — це громадянський обов’язок креативного класу. Отже, шляхетне завдання креативного класу — протистояти культурній гомогенізації.

IST: І, певно, останнє питання. У зв’язку з автоматизацією багатьох виробничих процесів у людей побільшало вільного від роботи часу, як ви пропонуєте ним розпоряджатися?

ПҐ: Самі по собі автоматизація і технологія вільного часу не генерують. Вільний час може генерувати лише соціальна організація і те, як люди розпоряджаються автоматизацією і технологіями. Доки ми віримо у міф про економічне зростання, прибутки й обмінну вартість, а не економіку замкненого циклу, споживчу вартість і людський прогрес, машини лише позбавлятимуть нас вільного часу і породжуватимуть іще більш стресованих істеричних професіоналів і суспільства. Отже, для початку потрібно розірвати замкнене коло і почати використовувати автоматизацію, щоб підтримувати людство, а не прибутки. Для цього потрібно, щоб культура (і креативний клас) запропонували нове визначення і значення нашої економіки і суспільства в цілому. Нинішня неоліберальна економічна система, що використовує багато так званих «наукових» економічних теорій, припустилася однієї великої помилки: вона занедбала людський фактор як головне джерело свого функціонування. Завдання креативного класу, включно з митцями, науковцями й інтелектуалами, — знову надати людському фактору вирішального значення у сучасних економічних і політичних ідеологіях та суспільстві в цілому.

 

Переклад розмови з англійської Ярослави Стріхи

 
 
 
 

ІНШІ ТЕКСТИ:

I